Палац у палладіанському стилі. Побудований на пагорбі. Має десятиколонний напівкруглий ризаліт і подвійну колонаду, що оперізує будівлю.

Красень-палац був зведений у 1810—1820 роках Миколаєм Чарномським. Керував будівельними роботами Франческо Боффо. Він залишив по собі чимало споруд на території України, бо тривалий час жив і працював в Одесі. Серед найвідоміших – Воронцовський палац та Потьомкінські сходи. Власник вибрав для будівництва чудове місце: найвищий в околиці заліснений майданчик. З одного боку – спуск до села, з іншого – плоскогір'я. Головний фасад Білого дому спрямовано на південь. В його основі – портик із шістьма колонами іонічного ордеру. Під'їхати до палацу можна було зі сходу. У 1890-х роках до палацу було прибудовано нову частину, що значно змінило архітектурну композицію. У 1916 році садибу відвідав визначний польський письменник Ярослав Івашкевич. Він згадував у своїх нотатках про чудовий каретний сарай, який справив на нього найбільше враження. В ньому знаходилось безліч екіпажів: карети, американські коляски, колимаги і чудові брички, кожен із яких могла зрушити з місця хіба вісімка коней, чудові брички. — справжній каретний музей. Також він писав про те, що був вражений красою садиби і легендами про життя дому. Усе минуле двадцяте століття було репрезентоване в цьому каретнику. На жаль, він не зберігся до наших днів.

Старий палац у стилі пізнього класицизму, цегляний, прямокутний в плані. На північному фасаді — напівциркулярний ризаліт з восьмиколонним портиком іонічного ордену на високому цоколі. Планування головної будівлі анфіладне з центрально розташованим залом. Воно було значно змінено під час пристосування будівлі під школу. Збереглося оздоблення ліпненням, яке відноситься переважно до кінця XIX століття — часу реконструкції палацу, лише частково простежується первинне оздоблення.

Нова частина палацу у формах неоренесансу. У плані — витягнутий прямокутник, поєднаний переходом зі старою будівлею. Планування коридорне. Обидві будівлі двоповерхові.

Раніше палац стояв посеред велетенського ландшафтного парку, який переходив у ліс: дуби, ясени, явори, липи. Газони були обсаджені трояндами. Під розлогим дубом стояла велика статуя Богоматері - з білого мармуру, італійська. Мармуровою була й скульптура дівчини з книгою в руках. Літом перед палацем виносили з оранжереї цитрусові дерева та інші екзоти. Біля резиденції та господрських приміщень стояла стара возовня (зараз ми б це назвали гаражем): там зберігалась чимала колекція карет, бричок та возів.

Вже напередодні Першої світової війни славні дні палацу були позаду, чорноминська резиденція почала занепадати. Та будівля пережила обидві війни і зараз слугує селу як школа. Сяк-так зберігся й парк. А ще - флігель, каплиця, господарські приміщення та сторожка.

Нині палац використовується як сільська школа, а службовий флігель — як місцева лікарню.

У селі Гонорівка, в центральній частині села зберігся парк та палац в стилі італійської вілли, побудований в 1850 . Станіславом Кошарським (1800 року народження).

Одноповерховий мурований будинок покритий чотирьохсилим дахом. Фасади розчленовані пілястрами, стіни вінчає профільований карниз.

До Кошарських цими землями володіли Урбановські та Ярошинські, а з другої половини 19 ст. землі переходять до Ліпковських (шлюб Петра Бенедикта Ліпковського (1824-1904) та Станіслави Кошарської (1840 – 1893)).
Парк заклав відомий ландшафтний архітектор Едуард Франсуа Андре (1840-1911).

В 1904р. маєток переходить до Генріха Петровича Ліпковського (1866-1930).
У 1917 р. будівлю палацу було пошкоджено та пограбовано селянами, а після ремонтних робіт у 1934 р. тут розташували школу. Під час окупації німецькими військами шкільні приміщення перетворили на шпиталь, проте з 1943 р. школа відновила свою роботу. З 2008 р. Гонорівська школа переїхала в приміщення дитячого садка “Світлячок”.

Церква святої Трійці – побудована в Дмитрашківці зусиллями місцевих жителів у 1906 році. Відкриття церкви припало на 1913-1914 роки на свято Покрови Пресвятої Богородиці.

Є пам'яткою архітектури згідно з Рішенням виконкому облради народних депутатів від 26.08.1987 р. № 299.

Охоронний номер: 18-Вн.

До 1909 року в селі Кукули стояла маленька дерев’яна церква, яка ледве вміщувала біля 100 чоловік, яка була побудована, зі слів старожилів, десь у ХVІІ столітті. Церква була стара і дерев’яна, дзвіниці не було. Були закопані чотири дерев’яні  стовпи, покриті залізом, під яким висіли декілька дзвонів. Священик Базелевич організував збори віруючих, на яких  вирішили селом будувати нову, велику кам’яну церкву.

Була обрана комісія на чолі із священиком,  яка зробила рознарядку для оподаткування селян і збір грошей на побудову церкви.

Церкву будували російські спеціалісти –«кацапи», прораб був Тихонов здоровий, красивий чоловік. Будівництво закінчили в 1913 році. У будівництві  приймали участь всі селяни села. У церкві зроблено підвальні склепи 8 штук для поховання поміщицької сім’ї. 

Нова церква збудована кам’яна велика, в ній вміститься чоловік 700 – 800, збудована на тому самому, де була стара, яку знесли.

     Урочище "Княгиня" це надзвичайно красиве місце де побувавши хоч один раз хочиться туди повертатися знов і знов. Цим неймовірним місцем гордиться весь район. Красива природа, яка зачаровує око залишає після себе незабутнє враження яке неможливо описати словами.

     Дзюрчання води, яка немов виривається з джерела, тече тоненьким струмком по м'якій землі на шляху якої трапляються тільки невеликі камінці і гілля яке падає з дерев утворюючи незрівнянну картину, кожен елемент якої, тільки доповнює просту і в той час дуже захоплюючу композицію, яку створила сама природа. Джерело наповнює річку  Кам'янка і тече до Дністра.

     Над невеликою галявиною, яка вкрита травою ніжно-зеленого кольору, височить велечезна скеля, яка обривається над зеленим густим лісом. Від самого лісу до самої вершини проходить вузенька стежечка навколо якої ростуть лиш самі тільки дерева, які мають великий довговічний досвід. 

     Щоб потрапити туди, потрібно пройти немаленьку відстань дорогою, яка тянеться уздовж усього лісу. Потім спуститись, немов, у велику чашу напівспіральною дорогою. Пройшовши через невеличкий дерев'яний місток, який лежить над маленькою річечкою опиняєшся в оповитій чарівною красою природи, галявині.Особливо красиво там ранньою весною, коли всю галявину вкриває безкрає поле лагідних, білосніжних підсніжників. Хоча ці квіти і занесені до червоної книги, тут їх особливо багато.

Ідея створення Меморіальної садиби-музею виникла 15 років тому, коли Федір Іванович Ущаповський, разом із Катериною Борисівною Семко, брали участь у роботі Республіканського семінару керівників хорів, що проводився в Харкові під керівництвом Павла Івановича Муравського.

На той час ще стояла стара хата, в якій народився й прожив дитячі роки Павло Муравський (Моравський), надвірні будівлі, які ще можна було б відновити та облаштувати садибу-музей. Проте ініціатор проекту Ф.І. Ущаповський зіткнувся з труднощами, пов'язаними з нерозумінням чиновників як у районі, так і в області. Ідею вдалося втілити в життя аж тоді, коли стало відомо, що П. І. Муравському присвоєно звання Герой України. На сесії Піщанської районної ради було розглянуто й підтримано лист-звернення Ф. І. Ущаповського до депутатів районної ради про створення Меморіальної-садиби музею П. І. Муравського на його батьківщині в селі Дмитрашківка та виділено з районного бюджету 10 тисяч гривень для започаткування цієї справи. На превеликий жаль, хата вже була розвалена, залишилися тільки погріб та напівзруйнований хлівець.

За громадської ініціативи утворено Організаційний комітет зі створення Меморіальної садиби-музею Павла Івановича Муравського. Будівництво та облаштування меморіальної садиби-музею розпочато в липні 2009 року. На місці садиби видатного земляка зібралися учні та вчителі місцевої школи, сусіди П.І. Муравського, голова Піщанської районної ради, голова Організаційного комітету В. М. Кирнасівський, голова села О. М. Луньова та ініціатор цієї справи Ф.І. Ущаповський.

Було проведено збори, приурочені початку будівництва, де наголошено на тому, яку важливу, потрібну справу розпочинають односельці П. І. Муравського. А справа була непроста, оскільки довелося прибирати залишки старої хати й на місці будувати нову.

На 95-літній ювілей П.І. Муравського до Києва прибула делегація від Піщанського району. Вітаючи ювіляра з днем народження, даруючи йому запашний коровай на вишитому подільському рушникові та його портрет, створений Ф.І. Ущаповським, земляки порадували Павла Івановича, що розпочато будівництво хати, де буде створено Меморіальну садибу-музей його імені. Великого маестро до сліз схвилювала ця новина, й він перейнявся бажанням по змозі допомогти землякам у цій справі.

У період 1919-1920 років у складі Української Народної Республіки за незалежність України боролася 3-тя Залізна стрілецька дивізія, яка була однією з найкращих дивізій армії УНР. Запеклі бої проходили і на території Тульчинського району, зокрема Піщанки та найближчих сіл…

2 серпня 1919 р., головні сили 3-ої дивізії займали фронт по лінії Свобода Криклівська - с. Жидівка, мавши резерву і штаб дивізії в м. М'ясківка. Головні сили червоних тримали фронт на лінії сіл: Попелюхи - Ставки - Христищі - Дмитрашівка; штаб кінної бригади Котовського знаходився в м. Піщанка.

В будівлі де колись знаходився штаб Г.І. Котовського зараз Музична школа імені Павла Муравського.