Третя залізна Дивізія

Витяг із К Н И Г И

Олександра Удовиченко

«ТРЕТЯ ЗАЛІЗНА ДИВІЗІЯ»

РОЗДІЛ XXVII (27)

·   Оборонні бої 3-ої дивізії за здобуту станцію Вапнярка, перехід до контр-наступу.

·     Захоплення села Крижопіль.

·     Червоні у відступі.

·     Дальші успіхи 3-ої дивізії.

·     Штаб Армії УНР дає наказ 3-ій дивізії наступати на станція Бірзула.

Розпочався бій на багнети, що скінчився поразкою червоних. Вони тікають, під нашим обстрілом, до станції Крижопіль. Під вечір поновна спроба ворога перейти до наступу Синіми криваво відбита. Наступила темна ніч і разом із нею настав спокій на позиції Синіх. На відтинках Стрільців і Чорноморців день минув спокійно і лише під вечір легка перестрілка між сторожевою охороною Чорноморців і сов. розвідачами. Ворог був упертий, затятий і витривалий в досягненні своєї мети. З Одеси надіслано підсилення червоним: 399-ий сов. полк, учебний Одеський батальйон, відділи одеського бандита, Мішкі Япончика, що складалися з жидів, партизанський відділ Криворучки й три бронепотяги.

У ніч з 27-го на 28-го липня, десь опівночі, з села Крижопіль вирушила довга колона червоноармійців, дійшла східньою стороною залізниці до станції Вапнярка й заатакувала 9-й Стрілецький полк. Після короткого бою, Стрільці залишили станцію, але ворог не довго тішився своєю перемогою. О 3-ій годині ночі, два курені Стрілецького полку, на чолі з полковником Чмелем, несподіваною для „спочивших на лаврах" червоних, вибивають бравурною атакою большевиків із станції й відкидають їх знову до села Крижопіль. На станції залишилося 25 забитих червовоармійців; стрільці втратили забитими командира 8-ої сотні й 8 козаків. Оборонні бої дивізії тривали на протязі 4-ох діб. Після невдалої спроби захопити й тримати станцію Вапнярка, в нічному бою, червоні дали спокій 9-му полкові і всією силою обрушилися на 7-і Синій полк, намагаючись здобути ключ до станції Вапнярка — село Вербове, що його тримали Сині.

Ворог атакує позиції Синіх щодня, по кілька разів денно. Доходило до боїв на багнети, але всі ворожі атаки криваво відбито Синіми. На третій день червоні пробують щастя на відтинку 8-го Чорноморського полку, в районі с. Марківка. На протязі цілого дня, 29-го липня, зранку до вечора, одна ворожа атака слідує за другою, але й тут їм не пощастило: Чорноморці відбивають усі атаки з великими втратами для ворога. Запеклі оборонні бої майже вичерпали весь запас амуніції 7-го полку. Брак набоїв загрожував катастрофою. Це змусило полковника Вишнівського звернутися до штабу дивізії з проханням підсилити його бодай одним куренем 1 набоями. Комдив не міг дати набоїв, бо їх сам не мав, але на підсилення вислав один курінь 9-го Стрілецького полку, що був у дивізійній резерві. На 4-ий день оборонних боїв, о 4-ій годині по полудні, червоні знову відновили свій наступ на позиції Синього полку, кількома лавами, що одна за другою виходили з села Крижопіль. Мала кількість набоїв змушувала Синіх бути ощадними, зате батерія Синіх частує наступаючі ворожі лави цільнонищівним огнем, а коли ті лави наближалися до позицій Синіх. то наш рушничний і кулеметний вогонь ніби косою змітав совєтських бійців. Усе ж, червоних було забагато й вони дійшли до самої позиції Синіх. У цей час командир 7-го Синього полку дав наказ перейти до контр-атаки. Разом із своїми куренями він кинув на червоних курінь 9-го полку, що його тримав у резерві, в балці, за правим крилом свого фронту. Цього, замаскованого балкою куреня червоні не бачили. Заскочений контр-атакою й появою за лавою Синіх лави Стрільців, ворог, що смакував уже  перемогу, від несподіванки заметушився й деякі червоноармійці почали тікати. Це подіяло деморалізуюче на інших червоних вояків і спричинилося до вибуху паніки в їхніх рядах. Атакуючі лави раптом завернули й почали тікати неорганізованою спантеличеною отарою... Переслідуючи ворога, Синій полк зайняв, на плечах червоних, село Крижопіль. Поле бою було рясно усіяне раненими й забитими червоноармійцями. Наші втрати були рівно ж поважні. Найбільшою з них було тяжке поранення бойового командира 1-го куреня 7-го Синього полку, сотника С. Довгаля. Розбиті червоні частини, відступивши, зупинилися на станції Крижопіль і в її околицях. Переможні бої 3-ої дивізії за здобуття й оборону Вапнярського залізничного вузла обезсилели ворога і він, чекаючи на нове підсилення, що формувалося в Одесі, тримався пасивно. 3-я дивізія, після поважних втрат під час боїв, була не в кращому стані фізично, але міцнішою духом. Пасивність ворога була їй дуже на руку, бо давала можливість бодай на коротко відпочити і, як то кажуть, перевести дух. Усе ж таки, недалека станція Крижопіль була для нас занадто важливим об'єктом, щоб не спробувати її захопити.

Після перегрупування частин 3-ої дивізії, 8-й Чорноморський полк несподівано для червоних атакою, захоплює станцію, але ворог контр-атакою знищує Чорноморців залишити її і лише на другий день вони змову відкидають червоних, здобувають станцію Крижопіль, один залишений бронепотяг і кілька вагонів із військовим приладдям, що горіли, підпалені ворогом під час його панічного відступу. 7-ий Синій полк, після однодобового відпочинку в с. Марківка, як резерва дивізії, перейшов і знову до наступу і вибив червоноармійців із сіл Антонівка, Висока Гребля, м. М'ясківка. с. Га- рячківка і с. Джугастра, а 9-й Стрілецький полк обсадив с. Вільшанка.  

2 серпня 1919 р., головні сили 3-ої дивізії займали фронт по лінії Свобода Криклівська - с. Жидівка, мавши резерву і штаб дивізії в м. М'ясківка. Головні сили червоних тримали фронт на лінії сіл: Попелюхи - Ставки - Христищі - Дмитрашівка; штаб кінної бригади Котовського в м. Піщанка.

Командування 14-ої сов. армії настирливо намагалося розбити 3-ю дивізію, відбити станцію Вапнярка, обсадити станцію Жмеринка і, мавши вільний залізничний шлях Одеса - Вапнярка - Жмеринка, заатакувати тили нашої армії, що лагодилася до наступу на Київ. У районі Одеси ціла 14-а сов. армія шикувалася до підсилення фронту проти 3-ої дивізії, з метою її знищення. Стратегічним завданням 3-ої дивізії було не допустити до зреалізування плянів 14-ої сов. армії. 10-го серпня ворог намагається викинути Синіх із с. Гарячківка, але Синій полк відбиває наступ червоних.

12 серпня 1919 р. соборна армія УНР переходить до генерального наступу на Київ. У зв'язку із цим, штаб армії УНР дав наказ Командирові 3-ої дивізії забезпечити праве крило армії наступом на Бірзулу - Одеса. Полковник О. Удовиченко здає собі справу з того, що 3-я дивізія, виснажена Вапнярськими боями і поважними втратами під час тих боїв, без поповнення втрат і належного забезпечення в амуніцію, не є в стані переможно протиставитися переважаючим чисельно й збройно силам червоної армії, доносить про це штабові армії й водночас, виконуючи наказ, переходить до наступу в напрямку на Бірзулу.

Штаб 8-го Чорноморського полку на станції Крижопіль;

7-го Синього полку — в с. Гарячківка;

 9-го Стрілецького полку —в с. Вільшанка.

8-й Чорноморський полк мав наступати вздовж залізниці, в напрямку на Бірзулу, щоб притягнути на себе головну увагу ворога, а в той час інші частини дивізії мали маневрувати обхідним рухом. Завдання Чорноморців було дуже тяжке, бо вони мусіли весь час наступати від станції до станції, під сильним обстрілом ворожих бронепотягів.

РОЗДІЛ ХXVІІІ (28)

Ø3-я дивізія в наступі.

ØБої 7-го Синьою полку за підступи до м. Піщанка.

ØЗдобуття синіми с. Христищі.

ØОбхідний рух 9-го Стрілецького полку загальмовано.

ØТяжкий бій Синього полку за м. Піщанка.

ØЗдобуття м. Піщанка.

Ø9-му полкові не щастить вибити червоних із с. Дмитрашівка.

ØНа лівому крилі дивізії 8-й Чорноморський полк не рушив із місця.

ØСиній полк вдерся в глибину ворожого фронту на 10 кілометрів.

ØОточення Синього полку з трьох боків.

ØЗалишення м. Піщанка.

ØТяжке поранення командира Синього полку.

ØПоновне здобуття синіми м. Піщанка.

ØЗахоплення 9-им Стрілецьким полком с. Дмитрашівка.

Початковим завданням 8-го Чорноморського полку був не наступ, а лише затримання ворожих сил на лівому крилі 3-ої дивізії удаваною підготовкою до наступу, щоб, як уже було зазначено, тримаючи під загрозою ворожий відтинок фронту в районі станції Крижопіль, стримати кинення ворогом резерви на відтинки фронту 7-го і 9-го полків. Завдання 9-го Стрілецького полку було захопити с. Дмитрашівка, на правому крилі дивізії й обхідним маневром допомогти Синьому полкові здобути м. Піщанка. Завдання це 9-му полкові не пощастило виконати, бо його наступ на Дмитрашівку загальмовано міцною ворожою обороною цього села. На долю Синього полку припало здобути с. Христищі і м. Піщанка.

В ніч із 13 на 14 серпня 1919 р. полк вирушив із с. Гарячківка в напрямку на с. Христищі. О 4 годині ранку, Синій полк увійшов у стик із ворожою сторожовою охороною й відкинув її до села, але перед самим селом, у старих траншеях, боронив село полк імені Леніна, що з ним Сині вже билися перед тим біля села Вербове. Лави Синіх спинилися під сильним рушничним і гарматним огнем. Синя батерія розпочала канонаду водночас по с. Ставки, звідкіля били ворожі гармати й по червоноармійцях у шанцях. Збоку залізниці почала гатити по Синім тяжка артилерія. Бій затягнувся до 9-ої години ранку, коли червоні бійці, заскочені обходом їхнього лівого крила 2-им куренем Синіх, що його очолював сотник Троць, почали квапливо й безладно втікати з села, залишаючи ранених, забитих і полонених. Спинено їх перед самим м. Піщанка. Обхідний маневр 9-го полку все ще був у мертвому куті. Справа допомоги Стрільцями Синім обхідним маневром виглядала безнадійно. Рахуючись із тим, що прийдеться покладатися виключно на власні сили Синіх, маючи в тилу на обох крилах ворога, командир Синіх рішив затриматися з дальшим наступом, щоб дати полкові трохи відпочити перед його продовженням. З цього скористало червоне командування, намагаючись перебрати ініціятиву до власних рук. О 12 годині того ж дня, 14 серпня, ворог перейшов до контрнаступу одночасно із м. Піщанка і з с. Ставки, отже, з фронту й на ліве крило Синього полку. Становище Синіх починало бути скрутним, але всі атаки червоних Сині відбивали контратаками.

Запеклий бій, без успіху для червоних, продовжувався до вечора. Майже перед самим вечором, червоні зміцнивши свій фронт резервою, натиснули на праве крило Синіх. Ховаючись у кукурудзі, високістю до 2 метрів, червоні наблизилася до правого крила Синіх на яких 200 метрів, але наш кулеметний вогонь припинив їхній дальший наступ. Не зважаючи на це, положення Синіх усе було критичним, а 9-й Стрілецький полк продовжував свій безуспішний бій за здобуття с. Дмитрашівка й допомогти Синім не був у стані. Наші втрати на правому крилі Синіх усе збільшуватися. Особливо потерпіла 4-а сотня, що в ній, разом із іншими, забито й командира сотні, хороброго сотника Лютенка-Лютого. Полковник Вишнівський прийшов до переконання, що грізну для його полку ситуацію може врятувати лише контратака. Він звернувся до мене з проханням відкрити на короткий час рясний гарматний вогонь по вкритому кукурудзою полю перед с. Христищі, після чого Синій полк перейде до контр-наступу. Так і сталося. З обсерваційного пункту батерії я зауважив замішання в лавах червоних і телефонічно дав наказ наступу, але Сині вже рушили вперед одну хвилину перед тим. Сталося це біля 17 години перед вечором. Сині наступали водночас на с. Ставки й м. Піщанка. І знову заскочені несподіваною енергійною контр-атакою Синіх, червоні розпочали спішний відступ. Уже під самим містечком, червове командування намагається привести до порядку свої панічно відступаючі лави, щоб боронити Піщанку, але слабий уже опір ворога тривав дуже коротко і Синій полк захоплює це містечко. Червоні відступили до станції Попелюхи. У той спосіб Сині вдерлися клином у запілля ворога, на віддаль 10 кілометрів. 8-й Чорноморський полк ще не рушив уперед, а 9-й Стрілецький все ще не здобув с. Дмитрашівка. Ввечорі того дня ворожа кіннота Котовського силою до 100 шабель, пробувала відбити с. Ставки, що його здобула перед тим 6-а сотня Синіх, але командир сотні, сотник Люлька, що охороняв ліве крило полку, зустрів її кулеметним і рушничним огнем і тим змусив ту кінноту відійти із втратами. Наші втрати збільшились на 25 ранених і забитих; між раненими було двох старшин. Того знаменного дня, 14-го серпня 1919 року, 7-й Синій полк перевищив сам себе: на протязі дня пройшов із боєм 17 кілометрів, розбив численно міцнішого ворога і здобув два села і містечко. Не зважаючи на перемогу, ситуація на нашому фронті не була для Синіх сприятливою. Становище 9-го Стрілецького полку стало таке скрутне, що замість того, щоб допомогти Синім, я був змушений дати наказ полковнику Вишнівському вислати одну сотню на допомогу 9-му полкові.

Зранку, 15-го серпня, плянувалося вибити червоних із с. Дмитрашівка 9-им Стрілецьким полком і захопити Попелюхи 8-им Чорноморським полком. Вирівнявши таким чином фронт, 3-я дивізія мала продовжувати наступ у напрямку на Бірзулу. Большевики перекреслили цей план, зостававши 7-ий полк, о год. 5 ранку, 15 серпня, водночас із фронту й обох крил полку, намагаючись у той спосіб оточити Синіх. Зваживши на таку загрозу, Синій полк, після короткого арієргардного бою, залишив м. Піщанка й зайняв оборонну позицію на лінії висоти 140.8. 6-та сотня, що була в арієргарді, залишила в бою 12 козаків забитими й раненими: ранених червоноармійці, після жахливого знущання, добили. Поранено командира 6-ої сотні, сотника Олексу Люльку, якого вивезено з поля бою на коні командира полку. Усе ж, найбільшою втратою для Синього полку й 3-ої дивізії, було тяжке поранення командира Синього полку, який відступивши свого коня раненому сотнику Люльці, прийняв особисте командування над його 6-ою аріерґардною сотнею. Полковник О. Вишнівський був душею й улюбленцем всього його полку. На його наказ, Сині не зупинялися виконувати всі його бойові завдання. Командування Синім полком прийняв заступник командира полку, рівно ж бойовий полковник Борис Магеровський, Синьожупанник.

На другий день, 16-го серпня, ще темним ранком, Синій полк, згідно з наказом раненого полковника Вишнівського, знову захопив м. Піщанка, під командою полковника Магеровського. Того дня, 9-ий Стрілецький полк таки здобув с. Дмитрашівка.

РОЗДІЛ XXIX (29)

Ø 3-тя дивізія продовжує наступ.

Ø Після тяжких боїв, Чорноморці захоплюють станції Попелюхи й Рудницю.

Ø Смертельне поранення командира Чорноморського полку.

Ø Заскочення ворогом 9-го Стрілецького полку по дорозі до станції Кодима.

Ø Червоні прорвали фронт поміж 9-им і 7-им полками.

Ø Відступ 9-го полку.

Ø 7-й Синій полк вибиває ворога з с. Безштанків.

Ø Загроза тилу 7-го Синього полку й його відступ.

Ø Сині в поновленому наступі.

Ø Брак зв'язку із штабом дивізії.

Ø Лікар Синього полку жертвою прориву большевиками фронту дивізії.

Ø 9 полк переходить до наступу.

Ø Синій полк допомагає 9-му Стрілецькому полкові.

Ø Захоплення Чорноморцями станції Кодима. 

Ø Загрозливий стан 3-ої Залізної дивізії. 

Завдання 9-го Стрілецького полку, після захоплення ним с. Дмитрашівка, допомогти Синім здобути м. Піщанка, стало неактуальним, бо Синій полк дав собі раду сам. З огляду на це, 9-му полкові наказано вирушити до станції Кодима й обхідним маневром заатакувати тил червоних із півдня, щоб допомогти 8-ому Чорноморському полкові, що в наступі на станцію Кодима зустрів великий опір піхоти й броневиків ворога. Командир 9-го полку, полковник П. Шандрук, під час Вапнярської операції, погодився обняти становище командира Рекруцького полку в Кам’янці, а з того часу командиром Стрільців, замість нього, став полковник Мацак. Був це доблесний кадровий старшина, але тяжке поранення його під час першої світової війни стало для нього перешкодою до активности. Простір поміж Піщанкою, Дмитрашівкою й залізницею, як рівно ж далі на південь, був покритий лісами, з рідкими проселочними дорогами, що вели до станції Кодима. Вирушивши з с. Дмитрашівка, 9-й полк мусів пройти до 25 кілометрів, щоб підійти до станції Кодима з півдня, тому полковник Мацак вирішив зупинити полк у лісі, за кілька кілометрів до станції, щоб дати полкові відпочинок перед наступом, що його він планував розпочати наступним ранком. Усе було б гаразд, якби він був забезпечив полк охороною й вислав розвідку в напрямку станції. Полковник Мацак занедбав цю конечну акцію, бо безпідставно чув себе безпечним у лісі, в кілька-кілометровій віддалі від станції, й тому не знав, що вночі на станції Кодима висадився новий піхотний десант червоних із Одеси. Очевидно розвідка ворога була доброю, бо він довідався, що в лісі ночує „петлюрівська" частина.

Маскуючись лісом, червоний десант зненацька заатакував 9-й Стрілецький полк. Розпочався тяжкий для заохочених Стрільців нічний бій у лісі. Червоні й Стрільці перемішалися і бій провадився окремими розпорошеними групами. Полковник Мацак втратив керування полком. Окремі групи, під командою витривалих старшин, пробивалися на власну руку в напрямку с. Дмитрашівка, щоб вийти а лісу на відкрите поле. Серед тих старшим особливо відзначився полковник Чміль. Про відступ Стрільців не було вже змоги повідомити 7-й Синій полк, бо між ним і Стрілецьким полком прорвалася ворожа піхота, загрожуючи тилу Синіх.

Пригадуються епізод із першої світової війни, коли російську армію генерала Самоонова розбито німцями в лісах Східньої Прусії. У такій власне ситуації й опинився 9-ий Стрілецький полк. Жадних донесень від нього до штабу дивізії не поступало й тому не було відомо, що саме сталося з цим полком. Тут іще раз дошкулив брак дивізійної кінноти, що став на перешкоді до підтримання зв'язку між штабом дивізії й полками. Польовий штаб дивізії влаштував свій обсерваційний пункт на окраїні м. Піщанка, де сходилися лісні дороги. З нього можна було спостерігати поле в районі с. Дмитрашівка. Коли штаб чекав на донесення, несподівано в лісу вискочило двох кіннотників на вкритих піною конях. Були це адьютант 9-ого Стрілецького полку, сотник Ліницький, із своїм ординарцем. Від нього штаб нарешті довідався про скрутне становище полку. Я негайно передав через нього наказ полковнику Мацакові вивести його полк із лісу. Не встиг був сотник Ліницький далеко від'їхати, як зауважено також двох кіннотчиків, що наближалися з боку с. Дмитрашівка. Був це вже сам командир 9-ого полку, полковник Мацак. Цілковито фізично знесилений і вкрай поденервований, він, ледве злізши з коня, відрапортував про ту ситуацію, що в ній був опинився довірений йому полк. Його пояснення різнилося своїм змістом від докладу адьютанта полку, бо не мало трагічного характеру: після скомплікованого бою в лісі розпорошених груп полку, пощастило вивести їх із лісних просторів без великих втрат. Дійсно, незабаром із лісу, на південь від с. Дмитрашівка, вийшла колона піхоти, на чолі з половником Чмілем. Під час відступу 9-го полку, його батерію, під командою сотника Зарицького, заатаковано червоною кіннотою, але батерія відбила атаку, змасакрувавши її прямою наводкою. Полк, під тимчасовою командою полковника Чміля, повернувся до с. Дмитрашівка, а батерія зайняла позиції в полі, на захід від с. Дмитрашівка. Полковник Мацак, передавши командування полком, від'їхав у запіяля лікуватися, але незабаром повернувся і знову обняв командування полком. Тим часом полковник Чміль приводив полк до порядку.

7-й Синій полк, виконуючи наказ, продовжував свій рух до с. Безштанкова, змітаючи по дорозі окремі большевицькі банди і, без особливих перешкод, зайняв це село. Заступник полковника Вишнівського полковник Магеровський, вихований славною традицією Синіх „полк-вперед!", продовжував рух, водночас намагаючись нав'язати зв’язок із 9-им полком, але замість Стрільців виявив обхід свого лівого крила колоною червоноармійців. Під загрозою удару в свій тил, він повернув полк Синіх у напрямку р. Дністер – м. Ямпіль, відірвавшись у той спосіб від червоних, Відступаючи, 7-ий полк був зненацька заатакований червоним партизанським відділом Криворучка, але відповів таким контр-ударом, що та банда зникла в невідомому напрямі. Відірваний від решти дивізії, полковник Магеровський не мав змоги нав’язати контакт із штабом дивізії. Брак донесень від нього щораз більше турбував Комдива, бо він припускав, що Синій полк бився, оточений із усіх боків. У дійсності ж, дійшовши до Дністра Магеровськнй, повернув полк і всією силою вдаривши по червоних, погнав їх у напрямку на Кодиму.

XI Галицька бриґада оберігала запілля дивізії від різних червоних банд. 3-я дивізія була розпорошена майже на 30-ти кілометровому фронті. Для з'осередження її для дальшого наступу на Бірзулу потрібно було кілька днів; зокрема, треба було підтягнути обози, що застрягли в подільських ярах. Комдив 3-ої вважав за конечне з'ясувати становище дивізії ген. кварт. штабу армії, генерального штабу генералу Капустянському. З гіркотою він підкреслив, що 3-тя дивізія вже другий місяць б'ється, відокремлена від решти армії, залишена виключно на її власні сили, в наступі на Бірзулу - Одесу, проти значно переважаючих сил ворога, забезпеченого чисельними резервами, що надходили з Одеси. Дивізія понесла великі втрати, особливо в старшинському складі, і тому вимагає відпочинку від безперервних боїв і поповнення.

Генерал Капустянський, завжди уважний і доброзичливий до потреб дивізії, поінформувавши про загальну ситуацію на фронті армії УНР і про стан советських військ, закінчив: „Голубчику! Ми знаємо становище 3-ої дивізії. Зараз провадимо перегрупирівку наших сил і на допомогу Вам вирушила Волинська група в складі трьох дивізій. Потерпіть!.. Ви ж Залізні!" В наслідок прориву червоними фронту дивізії, згинула лікарка 7-ого Синього полку, Світлана Харченко. Довідавшись, що ранений командир полку, полковник Вишнівський, є в штабі дивізії, в м. Піщанка, вона приїхала туди, щоб заопікуватися раненим. Того ж дня верталася з ординарцем-санітаром до свого полку, не знавши, що під час її відсутності червона частина прорвалася поміж 9-им і 7-им полками. На дорозі, в лісі, їх зненацька оточили червоноармійці; один із них відразу схопив за уздечку коня лікарки. Не втративши притомности духа, Світлана Харченко звалила його пострілом із револьвера, що його завжди мала при собі, дала коневі остроги й намагалася рятуватися, але кілька рушничних стрілів відразу забили її. Ординарець урятував себе заявою, що він примусово мобілізований „петлюровцями". Того ж самого дня він, скориставши з першої нагоди, втік, зголосився до штабу дивізії й оповів про трагедію. Світлана була мініятюрна на зріст, миловидна й товариська дівчина. В короткому сірому жупані, сірому кашкеті і з револьвером на пасі, з правого боку, вона виглядала радше на хлопця ніж на дівчину. Під час походу все їхала верхи. Під час бою, завжди опікувалася раненими в недалекій віддалі від бойових лав, не зважаючи на свистіння куль і вибухи гарматних стрілен. Полкова старшина й козацтво любили її й шанували. Трагічна смерть „нашої Світланки", як називали її в полку, вкрила щироглибокою жалобою всю дивізію. 

Виславши розвідачів, перебраних за селян, з метою розшукати Синій полк і провадити розвідку в напрямку на Бірзулу, Комдив наказав 9-му полкові відновити наступ на Кодиму. Дійшовши до стику з ворогом, стрільці розпочали завзятий бій, що затягнувся аж до світанку. Не відомо як довго тривав би цей бій, якби раптова стрілянина в тилу ворога не змусила червоних до спішного відступу. Була це несподіванка не тільки для ворога, але й для нас, бо ми не знали, хто саме спричинив був паніку в тилу червоних, що передавалася й на ту червону частину, що тримала станцію Кодима. Ворожі броневики від'їхали в напрямку на Бірзулу. Чорноморський полк використав цей мент, щоб заатакувати станцію і змусив червоних залишити станцію Кодиму в безладному відступі. Трофеями Чорноморців були полонені й вантажні вагони з різним майном. Виявилося, що 7-ий Синій полк, переслідуючи ту червону частину, що загрожувала його запіллю, в напрямку на Кодиму, опинився в тилу того ворога, що бився з 9-им Стрілецьким полком. Несподівана поява Синього полку й його тилова атака, допомогли 9-му полкові й спричинилися до захоплення Чорноморським полком станції Кодима. 3-тя дивізія розбила ворога й відкинула його на південь, але не знищила його. Після цієї перемоги, стан дивізії був загрозливий. Фронт її розтягнувся на майже 25 кілометрів: Вона була обезкровлена великими втратами, змучена, без забезпеченого запілля й постачання; дошкульно відчувався брак амуніції, а поповнення не було. Між тим, ворог масував нові сили й треба було сподіватися різних несподіванок із боку міцнішого ворога. Комдив знову звернув увагу штабу армії на критичний стан 3-ої дивізії.

РОЗДІЛ XXX (30) 

Ø Кінський Лубенський полк на правому крилі 3-ої дивізії.

Ø Співпраця Лубенського полку з 7-им Синім полком. 

Ø Бій Лубенців під с. Северинівкою.

У початках серпня 1919 року, кінний Лубенський полк ізнову скеровано на праве крило 3-ої дивізії. Завданням його було забезпечення того флангу й у випадку наступу переважаючих сил ворога, стримувати його, в міру можливости, ступневим відступом, до часу прибуття підсилення, бо фронт дивізії то стягався, то розтягався до 60 кілометрів. Після того, як 9-й Стрілецький і кінний Лубенський полки нагнали були страху на червоних, вони відійшли до району станції Кодима, але між залізницею Вапнярка - Бірзула й Дністром гасав червоний партизанський відділ українського зрадника-запроданця, Криворучка. Цей невеликий відділ — до 150 піхоти і до 60 кіннотників (пізніше він збільшився) — тероризував населення антикомуністичних сіл і заходила потреба його „втихомирити"… Лубенський полк вирушив із м. Томашпіль, через Моївку, Борівку й м. Грушка, до м. Ямпіль. Мавши штаб полку в Ямполі, висилалися розвідувальні роз'їзди в напрямках на Горячківку, Вербну й Джугастру. Час від часу, лубенці заскочували свого старого „знайомого" Криворучка несподіваною „візитою" в його резиденції — с. Качківці, — що в нім були його кадри й база бандитських нападів.

Після того, як 3-тя дивізія захопила м. Піщанка й с. Дмитрашівка, Лубенський полк, разом із пластунською сотнею й кулементною чотою, перейшли до наступу й зайняли м. Каменка й м. Рашків, що були обсаджені невеликою кількістю охорони червоних. Мавши р. Дністер під боком, лубенці відновили старі знайомства з румунами і за цукор одержували від них так потрібну нам і все недостатню амуніцію. У другій половині серпня, большевики, прорвавши фронт 9-го Стрілецького полку, на його правому крилі, між ним і 7-им Синім полком, рушили в обхід лівого крила Синіх, загрожуючи ударом у тил 7-го полку. Змушений такою загрозою, заступник командира Синього полку, полк. Б. Магеровський (помер на еміграції, в м. Здолбунові, Польща, в 1926 році), залишав здобуте перед тим с. Безштанків і відступай в напрямку на м. Ямпіль. Під час відступу, роз'їзд Синіх зустрів роз'їзд кінного Лубенського полку. Полковник Магеровський, як старший ранґом, обняв команду над обома полками й наказав Лубенському полкові відступити форсовним маршем через м. Каменка до с. Грушка, на з'єднання там із 7-им Синім полком. Лубенський полк був у той час у м. Рашків. Наскільки раптовим був вимарш Лубенського полку з Рашкова свідчить те, що забули зняти заставу з південної околиці того містечка. На щастя, наслідки були радше комічного характеру. Начальник застави довідався про вихід полку щойно на наступний день. Врятували селяни: негайно запрягли два драбинясті вози, наклали снопів, поклали на них наших пластунів і кулеметника, прикрили їх снопами і за два дні довезли до Ямполя. Замість початкового горя, в полку радість і сміх, а селянам видано по мішку цукру. 

Згідно з наказом, Лубенський полк, минувши застави Синіх, вирушив до с. Грушка й, виставивши сторожеву охорону, заночував там. Полк. Магеровський поінформував командира Лубенського полку про ситуацію, що витворилася після прориву большевиками фронту 3-ої дивізії й виявив йому свій плян: відірватися від ворога, що йде за Синім полком, намагаючись обхідним маневром відрізати його від решти 3-ої дивізії й знищити; втягнути червоних ближче до Ямполя, а потім зробити з ними те, що вони прагнуть вчинити з нами, а саме: обхідним маневром заатакувати нерозумно заглибленого в наше запілля ворога в його тил, змусити його до відступу й тим самим до нашого з'єднання з рештою 3-ої дивізії. Лубенський полк має прикривати відступ Синього полку активно, щоб замаскувати його маневр і відступати через села — В. Косниця й Северинівка, в напрямку на м. Ямпіль. За годину, після вимаршу 7-го полку, до села Качківка, вслід за ним вирушив і Лубенський полк. У авангарді йшла Пластунська сотня, на чолі з сотником Кобчуком, разом із доданою до неї кулеметною чотою під командою чотового Є. Навроцького (тепер майора); кінної сотні не вислано вперед, бо червоних сподівалися не з переду, а з тилу. Перед самою Северинівкою Пластунська сотня наткнулася на роз'їзд (5 кіннотників) червоних партизанів Криворучки, який відразу ж завернув і зник у лісі, що прилягає до Северинівки й тягнеться до Дністра. Пластунська сотня зайняла село й виставила сторожеву охорону, з обсерваційним пунктом на дереві, край лісу. Село Северинівка було невелике — всього біля 20 хат, обабіч дороги. З цього села одна дорога йшла на північ, до с. Качківка, а друга — на південь, в напрямку на село Велика Кісниця й м. Каменка; ця дорога схрещувалася з дорогою м. Ямпіль - с. Довжок - м. Піщанка, на віддалі півтори верстви на північ від Северинівки. Решта Лубенського полку продовжувала марш до Ямполя. 22 серпня, перед полуднем, із обсерваційного пункту спостережено большевицьку колону — приблизно 200 піших, декілька кіннотників і підвод. Повідомивши про це Синій і Лубенський полки, сотник Кобчук зайняв своєю Пластунською сотнею й кулеметною чотою (2 кулемети „Луїса) позицію на перехресті доріг Ямпіль - Довжок і Качківка - Северинівка, в рові, обабіч перехрестя. Пластуни мали по 150-200 набоїв на рушницю, а 2 „Луїси" — по б запасових дисків, разом по 450 набоїв на скоростріл. Виявилося, що запас набоїв замалий, бо большевицька лава була значно довша й мала 4 тяжкі кулемети Максіма. Отже перевага червоних була — чисельно й збройно. По полудні червоноармійці пройшли Северинівку й їхня лава наблизилася до позиції Пластунської сотні на 600-700 кроків. Її зустрів інтенсивний рушничний і кулеметній огонь Лубенців. У большевицькій лаві постало замішання й метушня і вона відійшла до Северинівки.

Очевидно, хтось привів червоноармійців до порядку й незабаром їхня лава знову вийшла з села в енергійному наступі. Наступом кермувала вправна рука. По черзі, одна частина лави бігла вперед, а друга підтримувала її рясним рушничним і кулеметним огнем. Дзижчання в повітрі куль не переривалось. Пластунська сотня відступала під натиском переважаючих сил ворога етапами: підпустивши червоних на віддаль 500-600 кроків, сотня зупинялася, залягала й, почастувавши ворожу лаву рушничним і скорострільним огнем, піднімалася й рівнож перебігами з підтримкою, відходила на таку саму віддаль. До 5-ої години по полудні Пластунська сотня відійшла в той спосіб на приблизно 5 кілометрів. Це все для того, щоб виграти на часі, доки прийде допомога. Тим часом 7-й Синій полк продовжував свій рух до Качківки. Перед самим тим селом, як уже про це згадувалося в попередньому розділі, Синіх зненацька заскочено нападом червоних партизанів Криворучка. Але 7-й полк зареаґував такою бравурною контратакою, що відділ Криворучка відразу зник, разом із ним залишивши на полі бою своїх ранених і вбитих. Почувши про бій під Северинівкою, командир Синіх вислав на допомогу свою комендантську сотню з кулеметом Гочкіса, бо тоді ще не остаточно ліквідував бандитський напад Криворучки. Під час відступу Пластунської сотні, надзвичайно додатню ролю відіграла кулеметна чота в двобою з ворожими скорострілами, відбиваючи спроби червоних кіннотників обійти позицію Пластунської сотні. Коли сотня відступила приблизно на пів дороги до Ямполя, до неї приєднався полк. Яворський на чолі свого антикомуністичного партизанського відділу, що складався з 50-ох партизанів і 2-ох кулеметів. Полковник Яворський був бригадним кадровим старшиною російської царської армії, українського походження. До армії УНР не вступив. Зорганізувавши самооборону, став у той спосіб „отаманом" повстанського відділу і був пострахом різних банд, притаманних тому часові, що грабували села. Прилучившись до Пластунської сотні, Яворський зайняв своїм відділом позицію на правому крилі Пластунів і прийняв активну участь в бою. На жаль, оба кулемети Яворського хутко ушкоджено ворожими кулями, а кулемет Лубенців ч. 2, що був на лівому крилі позиції, зужив усі набої, що їх мав і став рівнож нечинним. Під час бою забито юнака-кулеметника, який стріляв із скоростріла ч. 1, Котлярова. Був це інтелігентний і відважний та національно-свідомий юнак-патріот. Була це невіджалувана втрата. Спочатку його лише поранено, але, коли козак-кулеметник, Ванзінґлер, виносив раненого юнака з поля бою, на своїх плечах, друга куля поцілила його в голову й забила. Забитого заступив чотовий Є. Навроцький. На протязі короткого часу, кулемет ч. 1 рівнож зужив усі набої й Пластунська сотня опинилася без кулеметної підтримки, а червоні все наближались... На щастя, якраз у цей критичний час, наспіла комендантська сотня 7-ого Синього полку й її кулемет Гочкіса почав косити червоних, а гармата кількома гранатами загальмувала дальший наступ ворожої лави. Тим часом, коли обидві лави взаємно себе обстрілювали, Синій полк, вирушивши з Ямполя, обійшов червоних уздовж Дністра й, уживши цей обхідний маневр, зненацька заатакував їх із тилу. Почувши стрілянину в запіллі ворога і зрозумівши, що Сині вже в тилу червоних, спільна лава Пластунської сотні, відділу Яворського і комендантської сотні Синього полку, заатакувала червоних із фронту. Почувши себе в кліщах, червоноармійці розгубилися і збентежені кинулися в розтіч, у східньому напрямку. Переслідуючи большевиків, 7-й Синій полк пройшов, лише з малим спротивом села — Трубусівку і Болган, але перед с. Баштанків наштовхнувся на поважніший опір. Зайнявши з бою це село, Синій полк опинився в безпосередньому запіллі червоної частини, що вела бій з 9-им Стрілецьким полком, що й вирішило долю станції Кодима. Це й була та несподіванка для штабу 3-ої дивізії, що про неї була мова в XXIX Розділі. Після бою під Северинівкою, кінний Лубенський полк перекинено з правого крила 3-ої дивізії на ліве, для інших спеціальних завдань. Хоч Лубенський полк був таким лише з назви, якщо йде про його чисельність, хоч не всі старшини-лубенці були українцями, то все ж, не зважаючи на це, за весь час прикомандирування його до 3-ої дивізії, Лубенський полк виконував усі покладені на нього Комдивом обов'язки, не лише лояльно, але й добре. Усе ж, треба спеціяльно підкреслити бій його пластунської сотні під Северинівкою, як зразковий бій малої частини з ворогом, що мав над нею значну чисельну й збройну перевагу. В тому нерівному бою, Пластунська сотня виявила надзвичайну витривалість і боєздатність, а її командир, сотник Кобчук, ще до того й духове і нервове опанування. Ця невеличка сотня й кулеметна чота, з їхніми командирами, сотником Кобчіком і чотовим Навроцьким, заслуговує на підкреслення їхніх заслуг.

РОЗДІЛ XLI (31)

ØНа переломі фронтових дій

РОЗДІЛ XLVI (36)

Епілог